Мігель де Сервантес Сааведра і його роман «Дон Кіхот» ( І частина)

Тема . Мігель де Сервантес Сааведра і його роман «Дон Кіхот»

( І частина)

Епіграф: «А нам твоє життя - понад усі поеми»
(П.Верлен)

Мета: познайомити учнів з основними подіями життя і творчості Сервантеса, історичними передумовами Іспанії XVI ст., коли був написаний роман; виховувати в учнів інтерес до постаті письменника
та його твору; розвивати читацькі смаки та любов до літератури.

Обладнання: портрети Сервантеса різних років, художні біографії митця.

Хід уроку:

І. Мотивація навчальної діяльності.

1. Слово вчителя.

Цей твір має дуже давню історію. Його герой спорядився в мандрівку ще 400 років тому. І з тієї сивої давнини торує свій шлях до нас через країни і століття мандрований рицар Дон Кіхот. Напевне, кожному відомий цей премудрий гідальго, його кінь Росинант та зброєноша Санчо Панса. Недарма ж Ілля Еренбург сказав: «Немає, здається, у світі книги, котра міцніше об'єднала б різноплеменних і різномовних людей, аніж «Дон Кікот». Ще задовго до того, як стали звичними навколосвітні подорожі, бідний іспанський рицар на своєму худому Росинанті та його відданий джура на мулі об'їхали земну кулю».

То як же народився цей шедевр? Хто його автор? Що це була за людина? Спробуймо підняти завісу часу.

2. Вивчення нового матеріалу.

1. Лекція.

У ході лекції вчитель використовує уривки з творів про Сервантеса, ілюстрації до його роману, відео з фільму «Дон Кіхот» сприятиме активізації увафі 8-класників, створен­ню емоційного настрою, пробудженню інтересу до особистості митця.

Як народжуються книги? Як і коли у письмен­ника виникає й визріває творчий задум? Напевне, якогось точного рецепту немає. Але з упевненістю можна стверджувати, що роман Сервантеса «Дон Кіхот» унікальний не лише за глибинним змістом, а й за умовами написання. Він народився в тюрмі.

Спробуймо ж уявити, як це було. Тож силою уяви перенесімося в Іспанію початку XVII століття. Осінь 1602 року. Севілья. Королівська в'язниця. Камера в першому поверсі з крихітними віконцями, тіснотою і смородом. Тут, серед бруд­них тіл тюремних завсідників, біля хиткого столу скоцюрбився вже немолодий чоловік, колишній комісар по закупівлі провіанту для флоту його ве­личності короля Філіпа II. Він утрапив до буце­гарні випадково й несправедливо, оскільки банкір, через якого переводилися зібрані податки, збан­крутів.

Мігель Сервантес надіявся довести свою без­винність і писав прошения про помилування. Його рука вже старанно вивела: «Пану Президенту Ко­ролівської вищої лічильної палати в Мадриді», але далі справа не посувалася... Випадково погляд ув'язненого вперся в дзеркало, котре висіло в кут­ку камери. Воно було виготовлене не із скла, а з полірованої жерсті, тому дуже викривляло зобра­ження.

Сервантес вдивився в себе. Сили небесні, так ось він який! Чи давно ще золотилася його борідка та довгі вуса? Тепер вони стали темно-сріблястими. А ці дві глибокі зморшки біля носа? А зуби? Добре, якщо залишилося вісім чи десять, та й ті не бажали зустрічатися попарно, при жуванні, кожен волів бути в гордовитій самотності. Відбиток у по­ганому дзеркалі до того ж занадто видовжувався — виходило жалісно й сміховинно.

Так ось що залишило йому життя! Майже підсвідомо Сервантес на листочку з прошенієм по­чав робити замальовки побаченого. Він накидав своє обличчя, худе й незграбне, перебільшено дов­ге й незмірно горбоносе. Надіслати цей портрет пану президенту палати було б виразніше всіляких слів. Потім домалював коня — вийшов убогий, ху­дющий кінський скелет. На ньому по-царському восідав виснажений верхівець.

...Сервантес так захопився своїм малюнком, що не чув, як сторож приніс нужденну вечерю, як в'язні лаштувалися на нічліг, як брязкотіли ключа­ми наглядачі. Він подумки блукав по своїх роках і з прикрістю зізнався, що не було в його житті жод­ного дня, коли вдалося б піднятися на колесо Фор­туни. В уяві 56-літнього бідолахи спливло давнє дитинство. Він — нащадок родини, котра нарахо­вувала 500 літ рицарського служіння Іспанії та ко­ролю. Сааведри — славний давній дворянський рід, колись жив у горах Північної Іспанії, але з XI століття, приєднавшись до боротьби з маврами, пройшов через весь Піренейський півострів. У літописах його предки оточені такою славою та почестями, яким могла б позаздрити будь-яка знатна династія Європи.

Сервантес був ніби запрограмований самою до­лею на славний шлях, навіть народився 29 вересня 1547 р., в день Святого Михайла, на честь якого найменований «Мігель» — «рівний Богові». Та й атмосфера в родині не давала забути рицарські традиції: батько хлопчика, лікар за фахом, хоч і був за своїм становищем збіднілим, позбавленим маєтності та матеріальних статків гідальго, але ви­ховував у синів культ високого служіння батьківщині, учив мужньо долати труднощі. А їх у сім'ї не бракувало: постійні переїзди в пошуках,за­робітку, вічні позички й навіть боргова тюрма.

Відтак Мігелеві не вдалося отримати система­тичну освіту, але він завжди праг знань, був зако­ханий у книги, поезію, театр. Навчався в різних містах Іспанії— Вальядоліді, Севільї та Мадриді. Саме тут здібному юнакові всміхнулося щастя: він познайомився зі знаменитим педагогом-гу- маністом Хуаном Лопесом де Ойосом, котрий мав великий вплив і на початок його творчості. Мож­ливо, за порадою цього вчителя, папський посол в Іспанії кардинал Аквавіва в 1568 р. взяв Серванте­са за камерарія в Рим. Вічне місто подарувало йо­му зустріч з титанами італійського Відродження: живописом Леонардо да Вінчі, фресками Мікеланджело, сонетами Петрарки, новелами Боккаччо.

Та життя знову круто змінюється по смерті па­трона: в 1570 р. Мігель вступає на службу до італійського війська. Це сталося в розпал воєнних подій, коли турецька ескадра захопила Кіпр. 15 ве­ресня 1571 р. на битву з нею був відправлений со­юзницький флот. На одній з галер серед вояків був і молодий іспанець. Але сталася несподіванка: на­електризований загальною напруженою атмосфе­рою, він захворів на нервову лихоманку й під час плавання перебував у тяжкому стані. Та коли 8 жовтня у відкритому морі в смертельному герці зійшлися ворожі кораблі, хворий Сервантес теж став до бою, ігноруючи поради друзів зважити на недугу. Він відповідав: «До цих пір я був добрим воїном, і тепер, яким би хворим не був, я би волів померти, стинаючись за Бога та короля, замість того, щоб ганебно ховатися в безпечному місці».

Відчайдух був тяжко поранений у груди й ліву руку, що назавжди залишилася паралізованою («для більшого прославлення правої» — як гірко іронізував Сервантес). Після одужання були ще ро­ки військової служби: битви, похідне життя й по­невіряння по містах Італії. Усе частіше Мігель відчував ностальгію за батьківщиною та рідними (хоча поряд з ним воював брат Родріго). Кріпло бажання покинути військо, і у вересні 1575 р. вчо­рашні солдати відпливли на рідну землю. Та їхній галері під світлою назвою «Сонце» судилася по­хмура доля: вона була захоплена алжирськими піратами.

Полонені не мали грошей, найбільшою цінністю були рекомендаційні листи командуючо­го іспанським військом дона Хуана Австрійського до короля Філіпа II, що засвідчували відвагу та бойові заслуги Сервантеса. Наївний Мігель надіяв­ся, що вони допоможуть влаштуватися в цивільно­му житті, а вийшло навпаки: ці листи прирекли йо­го на 5 років рабства. Пірати думали, що взяли в полон дуже поважну особу, за яку дадуть великий викуп. За час неволі сміливець 4 рази намагався втекти й тільки чудом уникав кари на смерть, відбуваючись закуттям у кайдани. Легенди про не­скореного Однорукого поширювалися серед невільників Алжиру. Навіть у нелюдських умовах Сервантес допомагав іншим, організувавши това­риство по сприянню викупу полонених, таким чи­ном першим звільнився брат Родріго. Самому ж Мігелю вдалося вийти на волю лише 15 вересня 1580 p., завдяки грошам, зібраним родиною та ме­ценатами.

Батьківщина зустріла колишнього воїна не­привітно. Рекомендаційні листи нічого не допо­могли, відтак Сервантес не отримав ніякої посади. Сім'я жила на межі злигоднів, оскільки всі кошти витратили на викуп Мігеля та Родріго. Не дало статків й одруження з донною Каталіною Воцмедіана. Вона теж була зі старовинного шляхетно­го, але вкрай збіднілого роду. Про це засвідчує хо­ча б той факт, що в реєстрі приданого нареченої, окрім інших дрібних речей, зазначалося півдюжи­ни курей. Проте Сервантес обирав не матеріальні статки, а любов. Зі своєю дружиною вони прожили ЗО щасливих літ.

Дуже скоро, по смерті батька, Мігель стає єди­ним годувальником великої родини, що складала­ся з матері, двох сестер, дружини й позашлюбної доньки. Задля цього Сервантесу довелося змінити чимало занять, зокрема побути збирачем податків. До своїх обов'язків він ставився дуже ревно, не ми­наючи маєтностей можновладців і католицької церкви, за що священики у своїх відправах прокли­нали його ім'я. За брехливим звинуваченням у роз­траті Мігеля запроторили до в'язниці. Саме там 55-літній Сервантес, осмислюючи своє минуле, по­чав писати «Дон Кіхота».

Крок за кроком він ніби знову пройшов свій життєвий шлях, повний бурхливих устремлінь, не­вдач, тривог та боротьби. Підвівши підсумок, у кінці поставив слово — «розчарування». «Кожен сам винен у своїх удачах і невдачах», — каже Сер­вантес вустами Дон Кіхота. Отже, і він сам винен у тому, що життя обмануло його, не виправдало надій і поривань. Вони були пов'язані з Іспанією і тоді, коли Мігель безстрашно воював у лавах екс­педиційного корпусу в Італії, і тоді, коли ревно та чесно збирав податки до королівської казни, і тоді, коли намагався своїми творами вплинути на душі й серця іспанців. Чому ж його мрії так і не втіли­лися в життя?

Сервантес доходить висновку, що не лише він пережив гірке розчарування, що гонитвою за химе­рами заражено все суспільство, з його надуманим міфом про світову велич Іспанії. Письменник ба­чить, що він і його співвітчизники стали жертвами цього.

2. Історичний коментар.

У короткому історичному коментарі, підгото­ваному учнем, подається характеристика Іспанії XVI ст. Можна скористатися також картами, що наочніше покажуть тодішню політичну та еко­номічну ситуацію країни.

«У 1547 p., коли з'явився на світ автор «Дон Кіхота в Європі не було могутнішої від Іспанії держави. Її території простягалися на півсвіту, і ко­роль Філіп II з гордістю заявляв: «У моїх во­лодіннях ніколи не заходить сонце». Іспанія вела безперервні війни: з 711 p., після затоплення мав­рами Піренейського півострова, протягом семи століть вона була на воєнному положенні — йшла Реконкіста. За часів правління Карла V Іспанія за­воювала Перу, Мексику та інші землі Центральної та Північної Америки, а також право називатися імперією, а за Філіпа II приєднала ще Нідерланди, Неаполь, Мілан, Сицилію та неокраї простори в Новому Світі. Цей король мріяв про створення всесвітньої монархії.

З підкорених земель по «золотому» Гольфстріму попливли до метрополії каравани ко­раблів, навантажених золотом, сріблом, перлина­ми і смарагдами. Конкістадори грабували скарби ацтеків, інків та інших аборигенських племен. На­приклад, у столиці інків їм у руки потрапила плас­тина діаметром 10 метрів з білого металу — доро­гоцінного сплаву золота, срібла й платини, із зоб­раженням богині Місяця. Не знайшлося терезів, аби зважити цю реліквію, тоді її розпиляли на шматки — виявилося 920 кг! Історики підрахува­ли, що за період з 1503 по 1680 р. в Іспанію з Но­вого Світу вивезено 181 333 кг золота та 16 886 815 кг срібла.

Однак ці багатства не послужйли економічному й соціальному прогресу країни. Феодально-абсо­лютистська диктатура була перепоною розвитку національної економіки та промисловості. Усі до­рогоцінності осідали в кишенях іспанських можно­владців — грандів та священиків. В одного лише герцога Альбукерського в палаці нараховувалося 17 тисяч золотих тарілок і кілька сотень срібних драбин, за допомогою яких слуги діставали посуд з буфетів.

Такою була країна в XVI ст., котре назване зо­лотим віком Іспанії. Це був час її карколомного піднесення і швидкого занепаду. Спустошливі війни Філіпа II забрали в неї силу і престиж, безмірне збагачення верхівки кричуще дисонувало із зубожінням низів: ідальго, селяни й ремісники жили за межею бідності. Красномовним є такий факт: в'язальниця мережив за день заробляла 8 мараведі, а одна хлібина коштувала вчетверо дорож­че — 34 мараведі.

Різко зросла (за рахунок села) кількість міських жителів, котрі не бажали працювати. їхні настрої висловив тодішній історик Альтаміра-і-Кревеа: «працювати — недостойно іспанця, оскільки за­войовувати нові землі, відкривати золоті розсипи, збагачуватися за рахунок чужої праці було більш заманливо й потребувало менше часу, аніж зароб­ляти на життя в Іспанії. По країні ходили юрби жебраків, на великих шляхах промишляли розбійники, селяни покидали свої ниви, а ремісни­ки — майстерні. У країні запанував дух авантю­ризму, зневаги до праці й морального занепаду. Діяльність святої інквізиції породила в народі страх і покірність, жорстокі розправи з бунтівни­ками культивували приниження й покірливість владі.

Храм іспанської величі було зруйновано, проте в характері іспанців залишилася надмірна само­впевненість, феодальна пиха, гонитва за авантюр­ними пригодами, невміння правильно оцінити си­туацію. Ці риси знайшли вияв у середньовічній літературі, зокрема в рицарському романі.

Отож, Сервантес поставив собі за мету знищити хибні риси іспанського суспільства й висміяти їхнє втілення в рицарських романах, які вважав отру­тою для своїх співвітчизників.

3.Літературознавчий коментар.

Рицарські романи з'явилися в Іспанії у II поло­вині XIV ст., занесені трубадурами із Франції. Це були твори про Карла Великого та його 12 перів, про короля Артура та рицарів Круглого столу. Іспанці з цікавістю сприйняли новий жанр, оскільки він заповнив існуючу нішу між старовинними ро­мансами, поширеними серед простолюду, та істо­ричними хроніками, зрозумілими лише освіченим читачам. Роман став популярним серед широких читацьких мас, бо, як твердять літературознавці, у XVI ст. виражав відкриту героїку й захоплюючу авантюрність реального життя величезних мас лю­дей, проте в кінці століття й на початку XVII ст. йо­го зміст уже втратив життєве підґрунтя*.

Тепер рицарські романи переносили читачів у світ фантазій, химерних ілюзій, котрі відволікали від насущних проблем життя, налаштовуючи на пошуки пригод задля самих авантюр та фальшивої слави. Отже, Сервантес вважав, що рицарські ро­мани вже віджили своє і стали шкідливими для іспанського суспільства, тому й задумав свій твір як пародію на цей жанр.

4.Виразне читання.

Доцільно познайомити учнів з 1 розділом 1 ча­стини роману. Прочитати його має цчитель, кот­рий передасть почуття автора, його ставлення до описуваних подій. Варто також попередньо прове­сти словникову роботу, пояснивши імена героїв: Кіхот — від іспанського «настегенник», частина рицарського обладунку, Панса - черево, Дульсінея — солодка, ніжна. Росинант — від слів «росин» — шкапа, і «анте» — попереду чогось, те, що було колись шкапою або шкапа, котра йде попереду всіх.

III. Закріплення.

1. Бесіда.

Зверніть увагу на початок оповіді. Який фольк-
лорний жанр він нагадує?

Як описано головного героя?

Чим він щоденно займався?

Як читання рицарських книжок вплинуло на бідного гідальго? Як автор оцінює його мрії?

Як герой споряджався в мандрування? Як виглядали його обладунки?

Як пройшли випробування міцності шолома?

Що розповідає автор про вибір гідальго імені для себе, коня й дами серця?

Як Сервантес ставиться до Дон Кіхота та описаних подій?

2.Перегляд відео уривку з фільму «Дон Кіхот» (10 хв)

Питання:

-Яким ви ви уявили собі Дон Кіхота?

- Яким є характер зображення його подвигів?

- Чому він навчає нас сучасників?

IV. Підсумок.

1. Слово вчителя.

Сьогодні ви познайомились з дивакуватим гідальго Дон Кіхотом та його мрією. Уявивши себе рицарем, він прагне жити за героїчними законами минулого, не бачачи, що довкола сіра, нудна й
нікчемна дійсність початку XVII ст. Ця невідповідність створює комічний і водночас трагічний ефект: з одного боку, мандрований рицар викликає сміх, а з другого, роздуми про долю
благородних ідей у несправедливому суспільстві.

У своєму романі Сервантес хотів показати
співвітчизникам, що жити міфами XVI ст. про ве-
личність Іспанії вже недостойно. В образі Дон
Кіхота, наче в кривому дзеркалі, демонструються
хиби іспанців: надмірна самовпевненість, феодальна пиха, гонитва за авантюрами й відірваність від реалій життя.

У. Домашнє завдання: Читати твір.