Памяті Астрід Ліндгер

Позакласна робота

Памяті Астрід Ліндгер

1-й ведучий. Це сталося 28 січня 2002 р. По­мерла найзнаменитіша дитяча письменниця, «пер­ша жінка Швеції», «жінка сторіччя», «Андерсен нашо­го часу» — Астрід Ліндгрен. їй ішов 94-й рік. Вона майже втратила зір і слух, але завжди намагалася бути обізнаною зі всіма подіями і щорічно вручала шведську літературну премію свого імені. Що можна сказати про цю людину, котра прожила таке довге життя?

Ім’ям А. Ліндгрен названа одна з планет. Астрід стала першою жінкою, якій за життя був поставле­ний пам’ятнику центрі Стокгольма, й вона була при­сутня на урочистому відкритті. У 2001 році в Швеції відкрито перший музей Астрід Ліндгрен.

Їй присуджувались нагороди і премії багатьох країн світу.

2-й ведучий. Уперше ім’я майбутньої письмен­ниці з’явилося в газеті 14 листопада 1907 р. в руб­риці «Народились». Там було надруковано: «В орен­датора Самуеля Августа Еріксона — дочка Астрід Анна Емілія».

Дитинство пройшло в шведському провінційно­му містечку Смоланд, де були багаті ліси, невеличкі озерця та кам’янисті поля. У майбутньому Астрід змалює природу рідного Смоланда в багатьох своїх творах з топографічною точністю.

3-й ведучий. Наприклад, велике дупласте де­рево, що росло в саду у Пеппі Довгапанчохи, було й біля будиночку батьків Ліндгрен.

А її велика селянська сім’я, що складалася із батьків та чотирьох дітей, й гадки не мала про те, ким у майбутньому стане Ліндгрен.

Уже в школі розкрився талант майбутньої пись­менниці. Усі її твори із шведської мови та літератури вчитель відзначав як найкращі і зачитував уголос пе­ред класом. А один із них — «Життя в нашій садибі»

• навіть надрукувала одна з газет.

4-й ведучий. Астрід зачитувалася творами Жу- ля Верна, Марка Твена, Роберта Стівенсона, Даніеля Дефо... Майже вся світова класика, яку й нині читають діти та підлітки, була прочитана дівчин­кою і залишилася в її пам’яті та серці.

Коли Астрід виповнилося 18 років, вона виріши­ла стати незалежною і переїхала до Стокгольма. У листі до брата писала: «Я самотня й бідна. Самотня тому, що так воно і є, а бідна тому, що весь мій скарб складається з одного датського ере. Я жахаюся майбутньої зими!»

1-й журналіст. Читайте історію сучасної попе­люшки! Астрід Анна Емілія влаштувалася секретар­кою в Королівське товариство автомобілістів! Вона змогла нарешті забрати до себе свого маленького сина Ларса. А навесні 1931 р. вийшла заміж за сво­го боса Стуре Ліндгрен!

На той час їй виповнилося 24 роки. Астрід Еріксон стає Астрід Ліндгрен!

2-й журналіст. У 1933 р. в родині Ліндгренів на­роджується дочка Карін. Астрід не тільки доглядає за двома дітьми, а й редагує вдома книжки Товари­ства, де працює чоловік, пише невеликі казки та оповідання, які друкують газети й журнали для дітей.

1 -й ведучий. Хіба можна забути «Малюка Карл- сона, який живе на даху», «Пригоди детектива Капле Блюмквіста», «Роню — доньку розбійника», «Братів Лев’яче серце»?

2-й ведучий. А з чого все почалося?

1-й журналіст. Коли дочці Карін було 7 років, вона захворіла й провела в ліжку кілька місяців. Ма­ма Астрід переказала вже всі казки, які знала, і спи­тала, про що Карін хотілося б ще почути. Дочка відповіла: «Про Пеппі Довгупанчоху!» Як згадує пані Ліндгрен: «Я тоді не спитала, хто це, й почала вига­дувати дивовижні пригоди, які б відповідали незви­чайному імені дівчинки». Отже, Пеппі народилася в 1941 році.

2-й журналіст. А взимку 1944 р. Астрід отрима­ла травму — зламала ногу. Щоб не сумувати й не байдикувати через хворобу, вона почала записувати історії про Пеппі з метою передрукувати їх і подару­вати донечці на день народження.

3-й ведучий. А яким чином ця історія про Пеппі стала відомою читачам і популярною у всьому світі?

1-й ведучий. Один із примірників рукопису Астрід надіслала до видавництва з приписом: «Сподіваюся, ви не здіймете тривогу у відомстві з охорони дітей...» Невдовзі рукопис повернули із відмовою.

2-й журналіст. Але тут починається найцікавіше! Через рік вона подала рукопис на кон­курс видавництва «Рабен-Шегрен» — її казка отри­мала першу премію! А видавництво розбагатіло, бо читачі просто вихоплювали з рук продавців казку про Пеппі.

4-й ведучий. Пеппі — незвичайна вигадниця і мрійниця, чудовий друг, добре дівча. Скільки диво­вижних пригод трапилося з нею! Втім, краще ви самі познайомтеся з дівчинкою!

На сцені з 'являється Пеппі в блакитній сукенці, подоточуваній червоними клаптями. Одна панчоха

• руда, друга — чорна. Черевики завеликі. Руді коси стирчать, мов палички. Вона йде задки.

Томмі. Чого ти йдеш задки?

Пеппі. Чого я йду задки? Хіба ми живемо не у вільній державі? Хіба не можна ходити так, як кому хочеться? А крім того, я тобі скажу, що в Єгипті всі люди так ходять.

Томмі. А звідки ти знаєш? Ти ж не була в Єгипті.

Пеппі. Я не була в Єгипті? Овва! Затям собі: я була скрізь, об’їздила цілий світ. Цікаво, що б ти ска­зав, коли б я пройшла вулицею на руках, як ходять усі в Індії!

Томмі. Все це ти набрехала.

Пеппі (подумавши хвилину). Так, набрехала.

Аніка. Брехати негарно.

Пеппі. Так, брехати дуже негарно. Але я часом забуваю про це, розумієш? Та й хіба можна вимага­ти від дівчинки, в якої мама ангел, а тато - негритянський король, і яка сама ціле життя плавала по морях, щоб вона завжди казала правду? Чому б вам не поснідати в мене?

Томмі. О, а й справді. Чому б нам не поснідати в тебе? Ходімо!

Аніка. Авжеж. Ходімо, швиденько!

• * **

Назустріч Пеппі, Аніці і Томмі вибігають п’ять хлопців, що женуться за одним малим хлопчиком.

• Даймо йому хлопці! Щоб і носа не потикав на нашу вулицю, — кричить один із них.

Аніка. О, це вони так молотять Віллє. От поганці!

Томмі. Це той капосний Бенгс. Він завжди б’єть­ся. І такі боягузи, п’ятеро проти одного!

Пеппі підійшла до Бенгса, ткнула його пальцем у спину й запитала:

• Стривайте-но, ви хочете зробити з малого Віллє котлету, що накинулися на нього всі п’ятеро?

Бенгс. Хлопці, облиште Віллє й гляньте на це опудало. Такого ще світ не бачив! Ви бачили такі ко­си? (Регоче) Справжнісінька пожежа! А такі череви­ки?

Хапає Пеппі за косу:

• Ой, я попік собі пальці!

П’ятеро хлопців гукають, підстрибуючи навколо Пеппі і штовхаючи її:

• Червона шапочка! Червона шапочка!

Пеппі. Бачу, ви не дуже ввічливі з дівчатами.

(Штовхає легенько хлопців, вони падають.) Ви боя­гузи. Нападаєте п’ятеро на одного! Це неподобство. Та ще й штовхаєте беззахисну дівчинку. Ганьба! Ходімо додому.

Пеппі, Томмі, Аніка і Віллє виходять. П’ятеро хлопців здивовано дивляться услід Пеппі, а потім задкують у протилежний бік.

* * *

Пеппі сидить на стільці біля столу. Хтось стукає. Пеппі піднімається і йде до уявних дверей. На «по­розі» стоять двоє поліцейських.

1-ий поліцейський. Це ти та дівчинка, що осе­лилася у віллі «Хованка»? Ми прийшли забрати тебе до дитячого будинку.

Пеппі. Я вже маю місце в дитячому будинку.

2-ий поліцейський. Де ж той будинок?

Пеппі. Тут, я дитина, а це мій будинок, отже, це й є дитячий будинок.

1-ий поліцейський. Люба моя, ти не так мене зрозуміла. Ти повинна перейти в справжній дитячий будинок, щоб тебе було кому доглядати.

Пеппі. А у вашому дитячому будинку можна три­мати коней?

2-ий поліцейський. Звичайно, ні.

Пеппі. Так я і думала. А мавп?

1-ий поліцейський. І мавп не можна.

Пеппі. Зрозуміло. Тоді шукайте собі інших дітей для вашого будинку.

2-ий поліцейський. Але ж тобі треба ходити до школи?

Пеппі. Чому треба ходити до школи?

1-ий поліцейський Зрозуміло, чому — щоб навчитися всього, наприклад, таблички множення.

Пеппі. Я ось уже 9 років чудово обходжуся без вашої таблички множення.

2-ий поліцейський. Але подумай, як тобі буде прикро, коли ти лишишся такою неосвіченою. Уяви собі: ти виростеш, і хтось спитає тебе, як зветься

столиця Португалії, а ти не зможеш відповісти.

Пеппі. Чому не зможу? Я відповім йому: «Коли тобі кортить знати, як зветься столиця Португалії, то напиши в Португалію і спитай, як вона зветься!»

1 -ий поліцейський. Ти не можеш робити те, що тобі самій хочеться! Збирайся в дитячий будинок!

Пеппі випручалась, дає легенького ляпаса по спині поліцейському і з криком «Квач!» тікає зі сце­ни. Поліцейські кидаються за нею.

Сцена «У школі».

Пеппі йде по залу. Назустріч їй Томмі та Аніка із портфелями.

Томмі. Уявляєш, як нам було б весело разом по­вертатися зі школи!

Аніка. І до школи ми б ішли разом.

Томмі. Ти не уявляєш собі, яка в нас добра вчи­телька.

Аніка. Аби ти знала, яку школі цікаво!

Томмі. І сидіти в школі треба не так уже й довго. Тільки до другої години.

Аніка. Атож, і не встигнеш озирнутися, як уже канікули — різдвяні, великодні, літні.

Пеппі. Це несправедливо!

Томмі. Що несправедливо?

Пеппі. Через чотири місяці буде Різдво, і у вас почнуться канікули. А в мене нічого не почнеться. Треба щось робити... (Замислюється). Завтра почну ходити до школи!

Томмі, Аніка плескають в долоні.

Аніка. Ура! То ми чекатимемо на тебе о восьмій біля-нашої хвіртки.

Пеппі. Е ні, так рано я не встигну.

• * **

На сцені парти, за якими сидять учні. Вчителька стоїть біля столу. Входить Пеппі.

Пеппі. Привіт! Думаю, я не спізнилася на таб­личку множення?

Учитель. Просимо до нас, люба Пеппі. Я думаю, тобі тут сподобається, і ти навчишся багато цікаво­го. А тепер побачимо, що ти знаєш. Почнемо з роз­рахунків. Скажи мені, Пеппі, скільки буде 7 плюс 5?

Пеппі вражено дивиться на вчительку і незадоволено відповідає:

• Ну, якщо ти сама цього не знаєш, то чого я маю рахувати замість тебе?

Вчителька. Пеппілотта, у школі так не відповідають, а до вчителя звертаються на «ви», ка­жуть: «пані вчителько».

Пеппі. О, вибачте! Я цього не знала і більше так не казатиму.

Вчителька. Ось, Пеппі, я тобі покажу щось ціка­ве. Це ї-ї — жак. А літера біля нього зветься «ї».

Пеппі. Зроду б не повірила.

Малюйте що хочете. (Перевіряє зошити.)

Пеппі сідає за парту і починає малювати, а тоді бере крейду у вчительки зі столу і продовжує на підлозі. Вчителька здивовано дивиться.

Пеппі (пояснює). Мій кінь не вміщався на такому маленькому клаптику паперу. Я ще малюю передні ноги, а коли дійду до хвоста, доведеться вийти в ко­ридор. Вчителька. Може, ми краще заспіваємо?

Пеппі. Співайте собі, а я відпочину. Бо від цієї науки і в коня може голова тріснути.

Вчителька. Діти, вийдіть на перерву на подвір’я. А ми з Пеппі поговоримо.

Пеппі. Знаєте що, мені було страшенно цікаво побачити, що ви тут робите. Проте більше я не хочу ходити до школи.

Вчителька. Дівчинку, що так поводиться, як ти, Пеппі, відразу виганяють зі школи.

Пеппі. Я погано поводилась?! Я й не знала. Ро­зумієш, пані, коли в тебе мама ангел, тато — негри­тянський король, а сама ти ціле своє життя плавала по морях, то й не знаєш до пуття, як треба поводи­тись у школі.

Вчителька. Я розумію і не гніваюсь. Сподіваюсь знову побачити тебе в школі, коли ти трохи... підростеш.

Пеппі витягає з кишені годинника і кладе вчи­тельці на стіл:

• Ти дуже добра, пані. Ось тобі подарунок від мене!

Вчителька. Я не можу його взяти.

Пеппі (переконливо), Мусиш узяти, а то я завт­ра знов прийду сюди й ти матимеш зі мною мороку.

На авансцену виходять усі учасники вечора. Звучить пісня.

1-й журналіст. Один щасливий новий рік по­ступається наступному. Роки спливають.

1. ий журналіст. А Пеппі, Томмі й Аніка не става­тимуть дорослими!