БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ “РОЛЬ БАТЬКІВ У ВИБОРІ ТРУДОВОГО ШЛЯХУ МОЛОДОЇ ЛЮДИНИ

БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ “РОЛЬ БАТЬКІВ У ВИБОРІ ТРУДОВОГО ШЛЯХУ МОЛОДОЇ ЛЮДИНИ”

Життя пливе швидко. Ще недавно ви уперше привели до школи свої малят — і ось в(?ни вже ступили на останній щабель загальноосвітньої школи другого ступеня. Пролетить ще кілька місяців, і ваші діти отримають свідоцтва про базову середню освіту. А для кожного батька і матері додасться турбот, пов’язаних із питанням: а що далі? І все частіше спадає на думку народне прислів’я: “Малі діти не дають спати, а великі — жити”. Настав дуже відповідальний етап у житті вашої доньки чи сина: серед безлічі доріг вони повинні вибрати саме ту, що веде до щастя. Уже нині треба твердо визначитись у способі здобуття повної середньої освіти — через коледж, училище, технікум чи гімназію. Як свідчить практика, більшість усе-таки вибирає загальноосвітню школу третього ступеня.

Один із найважливіших чинників щастя людини — це улюблена робота, тобто така, в якій найяскравіше розкриються індивідуальні творчі сили і здібності її особистості.

Зі стін школи не повинні виходити невдахи — люди, які не знайшли свого покликання. Не повинні такі вилітати і з родинного гнізда в самостійне життя з його труднощами й проблемами. Допомогти юнаку й дівчині знайти своє покликання — спільне завдання і педагогів, і батьків. Адже ваш син чи донька має свою мрію про доросле життя, вона пов’язана не тільки з добуванням “хліба насущного”, а й із прагненням виразитись, самореалізуватися як особистість. Розв’язання питання про те, ким стати, як увійти в життя, неможливе без батьківської допомоги: і прикладом, і порадою, і моральною й матеріальною підтримкою, і благословенням. Велика відповідальність покладається на батьків дітей, уже дорослих або майже дорослих фізіологічно, але ще незрілих соціально. Відповідальність перед Богом і суспільством. Ви зробили вже дуже багато: народили дитину, вигодували, уберегли від хвороб і каліцтва, забезпечили навчання у школі, довели до порогаД за яким починається її самостійне життя. Але ваша батьківська місія ще не закінчена. Ви повинні дати суспільству громадянина. Суспільству потрібна людська особистість. Це необхідно і вашій дитині, щоб вона почувала себе потрібною людській спільноті і здатною цю потребу задовольнити.

В.О. Сухомлинський вбачав основну умову розквіту особистості в тому, щоб кожен займався улюбленою працею, і чим глибше він її осягне, опанує, тим більше визнання і шана буде йому від людей, тим щасливішим і змістовнішим буде його життя. Кому, як не матері й батькові, краще знати, до чого у вашої дитини “лежать руки”, до чого в неї нахил, ким бачить вона себе в майбутньому. Знають батьки і розумові, і фізичні можливості своїх дітей.

Хоча не завжди об’єктивні в оцінці цих можливостей. Недарма ж кажуть у народі, що материнська любов буває сліпою. Те, що кожна психічно здорова, нормальна дитина обов’язково до чогось має задатки, що немає дітей зовсім бездарних, доводили і доводять майже всі великі педагоги. Але це не означає, що всі діти народжуються геніями і їм під силу абсолютно все. На жаль, через об’єктивні та суб’єктивні причини батьки іноді не замислюються над цим, керуючись найперше тим, наскільки, на їхній погляд, вигідна або невигідна, престижна або непрестижна майбутня професія їхньої дитини. І, як не прикро, трапляються випадки, коли молода людина стає жертвою батьківських амбіцій. Щоб не бути голослівними, наведемо деякі приклади. Жоден із них не вигаданий, усе взято з життя, тільки з етичних міркувань змінено імена людей.

Марійка не відзначалася наполегливістю в навчанні, читати не любила, отже, її знання і вміння не сягали вище середнього рівня. Батьки вважали винними вчителів у невисоких успіхах доньки, власне, їх не так хвилював розвиток дитини, як оцінки у щоденнику. Дівчинку оберігали від труднощів, не привчали до роботи, отож виросла вона ледачкуватою. Та коли з горем пополам нарешті закінчила школу, батьки вирішили, що вони нічим не гірші від інших і спроможні дати своїй дитині вищу освіту. Люди вони були не бідні, то й знайшли “добродіїв”, які за відповідну винагороду допомогли Марійці стати студенткою університету.

Спочатку була радість і гордість. Ще б пак! Адже й не всім відмінникам пощастило вступити до вузів. А далі, не маючи міцної основи знань за середню школу, дівчина зіткнулася з труднощами, які можна було б подолати лише систематичною й наполегливою працею. Але забракло таких необхідних для цього охоти і сили волі. Як пояснити батькам, яким університет коштував недешево, причину невстигання? Звичайно, знайти винних. У школі такими були вчителі. Тепер ними стали викладачі, мовляв, несправедливі, необ’єктивні, хабарники. Довелось батькам оббивати пороги викладачів і, звичайно, не з порожніми руками, а, як кажуть у нас, “з людським приступом”. Важкі сумки з “натур- продуктом” та “конвертики” допомагали від сесії до сесії. Отак і купили батьки своїй доні диплом учителя. Почалися пошуки роботи. Але молода дипломована спеціалістка шукала роботу, десятою дорогою обминаючи... школу. Правду кажучи, до школи вона просто боялася йти, адже дітей не одуриш і не купиш за хабарі, вони або визнають тебе, якщо ти цього вартуєш, або ні. З нинішніми школярами й талановитим педагогам нелегко. А якщо знання в тебе слабенькі, дар слова не розвинутий, та ще й любові до справи нема? Ось така невесела історія. Поповнила Марійка армію безробітних. А настав час, коли треба заробляти на хліб. Бо встигла ще студенткою вийти заміж, хоч і не вельми щасливо, і дитинку Бог послав. Правда, поки що дитинка на руках у бабусі, але ж не завжди так буде...

Тепер перед Марією проблема: як би то поїхати на заробітки ... До речі, з неї вийшов би непоганий продавець, а за гроші, які поглинув університет, можна було б відкрита й невеличкий бізнес. Але, як кажуть, є каяття, та немає вороття...

Для Світлани не треба було довго шукати улюблену справу. Дівчинка, якій нелегко давались науки, над усе любила куховарити. Уміла випікати такі торти, що й досвідчені господині могли позаздрити. їй би дати можливість розвинути й удосконалити своє кулінарне мистецтво! Але батьки вважали інакше: це непрестижно. Переконані, що за гроші можна купити все, домоглись - таки свого: опинилась Світлана в медичній академії. Завдяки прибутковій роботі батьків і власним мукам дівчині вдалось закінчити академію й отримати диплом. Але чи то в батьків забракло коштів, щоб купити ще й місце роботи, чи з якоїсь іншої причини, але поки шо Світлана нетрудовлаштована. Може, й знайшлось би місце, як не в міській лікарні, то для початку хоча б у сільському медпункті, але... страшно.

Запитаймо у себе: чи хотіли б потрапити до лікаря з купленим дипломом?

Та й чи буде почувати себе щасливою людина, яка не користується авторитетом як спеціаліст, коли вона відчуває професійну безпорадність?

То поміркуймо: чого домоглись батьки Марії і Світлани? Задовольнили свій гонор? Адже всім своїм приятелям і знайомим вони казали, що їхні дочки вступили до вузів і вчаться-власними силами. Щоправда, ці приятелі та знайомі їм не вірили (знають же люди, в який час живуть, та й здібності й успіхи дівчат не були для них великою таємницею). Тільки батькам, звичайно, цього не казали, глузуючи й обмовляючи більше поза очі. Зрештою, батьки дівчат не настільки обмежені, щоб не відчувати, що їм не дуже вірять. То, може, вони ощасливили своїх дітей? Яке там щастя — п’ять (шість) років муки, принижень (погодьтеся, студент, за яким постійно тягнуться “хвости” і який після батьківських “візитів” до викладачів змушений перездавати екзамени, почуває себе не дуже комфортно). І як результат — “липовий” диплом. Що з ним робити? Вправити у рамку й повісити на стіні “для гонору”? Уявімо, що молодим людям з купленими дипломами вдасться-таки влаштуватись на роботу за фахом. Але ж цей фах потребує глибоких знань і вмінь. А ще — любові до людей, знання їхньої психології (лікарю — ще й анатомії і фізіології). Може, є такі види роботи, які можна більш-менш якісно виконувати і без особливого покликання, просто з обов’язку і бажання зробити. Але це не стосується професій учителя, лікаря. Як не можна без покликання й таланту стати хорошим інженером, літератором, журналістом, співаком, економістом, актором, юристом, дизайнером, архітектором, і цей перелік можна продовжувати й продовжувати.

Наведемо ще один приклад.

У сім’ї С. було троє дітей. Батьки — люди освічені, вдома завжди панував культ книги. Ніколи між батьками і вчителями не виникало якихось суперечок з приводу оцінок, навпаки, батьки просили ставитись до їхніх дітей вимогливо, щоб вони працювали не нижче від своїх можливостей. Сім’я не належала до грошовитих. Одначе всі троє дітей таки власними силами отримали вищу освіту. Бувало, деякі батьки й підсміювались із матері, яка в холодний період не лінувалась щодня вранці прийти у клас, ще й принести з дому обігрівач — хай буде тепло і її дитині, і людським ... Але ніколи вона не просила в учителів поблажливості до своїх дітей. Та вони цього й не потребували — учились залюбки, займаючи призові місця на предметних олімпіадах. Нині старший син закінчив аспірантуру і став науковцем у Києві, дочка вступила одразу до двох вузів - тернопільського й київського. Вибрала столичний і вже успішно закінчила його. Молодший син ще студент. Усі троє мали хист до точних наук, і батьки підтримували їхні інтереси. Проте постійно давали зрозуміти, щфє речі, яких не можна не знати, заохочували до читання художньої літератури, вивчення історії, хоча б однієї іноземної мови. В результаті сформувались цікаві особистості, з якими цікаво поговорити на будь-яку тему. Звичайно, такі діти — і радість, і гордість для батьків. Але це не впало з неба — це результат уміння знайти себе та наполегливої праці. Прагнення дати освіту своїм дітям властиве менталітету українців. І це добре.

Тільки не можна забувати, що є такі поняття, як освіта офіційна і освіченість фактична. І коли вже згадали про ментальність, то в нашого

народу цінувалась найперше освіченість, мудрість, не обов’язково засвідчена документом про освіту.

“Та не всім же бути вченими”, — любила повторювати одна бабуся, жінка мудра, хоча закінчила лише чотири класи польської школи. Приблизно так думав і батько Петрика, чоловік теж мудрий, хоч і без вищої освіти.

Петрик був хлопчиком кмітливим, але непосидючим, на уроках неуважним, домашніх завдань готувати не любив. Переходячи з класу в клас, усе гірше вчився. Зате його, було, хлібом не годуй, а дай подлубатись в якомусь моторі. І батько, сільський механізатор, довірив синові-підлітку старий мотоцикл, мовляв, розберись і відремонтуй. Хлопцеві тільки цього й треба було. Він ще й своїх друзів залучив, і замість тинятися без діла, хлопці взялися до роботи. Розібрали все, що можна було, вимили, вичистили й почали складати. У вільний час батько допомагав або давав поради, інколи доводилось заглянути і в книжку, з якою хлопець не звик дружити. Але ж тепер була конкретна справа, цікава і потрібна, закінчити яку стало справою честі хлопця. Про Петрову роботу дізналися в класі, деякі хлопці цікавилися, як просуваються справи, й навіть пропонували допомогу. Хоча були й скептики, які не вірили в успіх “трійочника” й глузували: коли, мовляв, прокатає на своєму драндулеті?

Але праця Петра і його друзів увінчалась успіхом, він таки покатав на стадіоні не лише своїх приятелів, а й учорашніх скептиків. Хлопця стали більше поважати в класі, він і вчитися став трохи краще, бо з’явилася мета: після школи опанувати автосправу і відкрити власну ремонтну майстерню. Своєї мети Петро досяг, у наш непростий час він має роботу (багато роботи, тільки встигай!), одружився, має за що утримувати сім’ю і не шукає заробітків по світах. Не підтримує він тих, хто любить усі біди звалювати на погану владу, бо розуміє, що й від самої людини багато залежить: не будеш трудитися, то ніяка влада не дасть тобі щасливого життя. Бо не з неба падають ті блага, яких усі прагнемо, а створюються вмілими руками, до яких ще треба й мудрої голови. (За усіх часів і при будь-якій владі).

Шановні батьки! Ваші діти стають старшокласниками. Більшість із них, як свідчить практика, продовжують здобувати середню освіту в стінах загальноосвітньої школи. Кожен учень у старших-класах має можливість виходити за межі програми з того предмету, який його найбільше цікавить, до якого в нього розкриваються задатки й розвиваються здібності. Батьки ж повинні цікавитись, чим живуть їхні діти, підтримувати й заохочувати їхню творчу працю. Коли хтось з ваших дітей скаржиться на перевантаженість, не дуже потурайте їм, краще нагадайте народну мудрість: корінь науки гіркий, зате плід солодкий. До речі, В. Сухомлинський вважав, що перевантажені лише ледарі, які не хочуть систематично працювати, раціонально використо­вуючи час. Звісно, що прогаєш — наздогнати важко.

Ким би не мріяли стати ваші діти: вченими, лікарями, педагогами, механізаторами, будівничими чи служителями муз, — на шляху досягнення мети провідну роль відіграє інтелект. Тож поки вони у шкільному віці, їхнє завдання — набиратись розуму. Бо, як каже народна мудрість, чого Івась не навчиться, того й Іван не буде знати.

Згадаймо одну з наших розмов на батьківських зборах, коли ваші діти ще були п’ятикласниками. Вона стосувалась виховного ідеалу українців з погляду християнської моралі та національної етнопедагогіки. Звертались до джерел народної мудрості, Святого письма, висловів видатних вітчизняних мислителів і дійшли висновку, якими рисами має бути наділена ідеальна особистість українця. Це має бути гармонійна людина, безмежно віддана Богу і Батьківщині. Серед інших рис — високого почуття обов’язку, патріотизму, національної гордості, людської гідності, справедливості, моральності тощо — чільне місце займає високий рівень розвитку інтелекту й фахова підготовка. Хай не кожному судилося досягти ідеалу, але його точно не досягне той, хто цього не хоче й мало що для цього робить. Батьківщині потрібне покоління свідомих українців, яке прийде нам на зміну.

Подумаймо, чи все від нас залежне зроблено, щоб виконати свій обов’язок батька-матері і громадянина. Кажуть, що посієш, те й пожнеш.

Усі ці роки ми намагались сіяти в душі своїх вихованців добре, розумне, вічне. Але життєвими бурями заносило в них і насіння різних бур’янів Придивімось, чи зійшли посіяні нами зерна, чи не заглушили їх сходи бур’янів. А що доброго проросло, має розквітнути й дати щедрий урожай. Подбаймо про це. Якщо наша багаторічна виховна робота дасть щедрий ужинок, тільки тоді можемо бути щасливими і спокійними, до кінця виконавши батьківський і материнський обов’язок.