Доповідь соціального педагога на педраду «Проблема насильства в учнівському середовищі»

Доповідь соціального педагога на педраду

«Проблема насильства в учнівському середовищі»

Результати психологічних досліджень свідчать про те, що в навчальному закладі багато дітей і підлітків є жертвами нападів, знущань та цькувань з боку однокласників. Такі обставини погіршують психологічний мікроклімат у закладі, створюють конфліктні ситуації між всіма учасниками навчально-виховного процесу. Коли вербальна агресія доростає до фізичного насильства, у закладі проводяться службові розслідування по факту насильства, заходи по реагуванню з учнями, батьками, педагогами. Але розмаїття явищ цькування у школі включає не так очевидне насильство, як приховане психологічне протистояння. Воно виявляється у формі загального висміювання, психологічного залякування, групового неприйняття. Діти-жертви відчувають стрес, знаходяться в постійному страху, гостро відчуваючи небезпеку свого існування, від постійних принижень страждає їх почуття власної гідності. Вони не здатні впоратися з подібною ситуацією самостійно. Кепкування може бути безневинною забавкою, і кожен із нас бере участь у добродушних жартах, які є однією з об’єднавчих сил дружби. Але коли кпини перетворюються на висміювання, вони перестають бути жартами.

Насмішка – потужній соціальний ритуал, вироблений для приниження певних осіб і відлучення їх від загалу. Висміювання є варіантом цькування. Як і фізичне цькування, психологічний його різновид представлений багатьма відтінками і формами. Воно може включати глузування, образи, жарти, покликані перетворити особу на об’єкт зневаги і збиткувань. Образа може стосуватися одягу людини, її зовнішності, характеру, може принижувати родину, стать, цінності. Висміювання навіть не потребує слів, оскільки глузливі погляди і жести досягають тієї самої мети.

Переслідування однолітків становить одну з найбільших проблем сучасної системи освіти. Жертви шкільного залякування розповідають, що вони пересуваються по школі, повсякчас пам’ятаючи про небезпечні зони: вбиральні, ігрові майданчики, дорогу додому.

Але допомогу потребують і діти-агресори. Відомо, що агресивна поведінка, яка з’явилася в дитячому віці, зберігається і в подальшому та може стати стійким поведінковим стереотипом.

Якщо класний керівник не звертає уваги на процес соціального розвитку класу і не спрямовує його, то з’являються серйозні проблеми, наприклад, ігнорування однокласника та насильство по відношенню до нього. Подібні конфлікти, а також слабка успішність або низька самооцінка часто призводять до того, що вони надовго попадають в «групу ризику».

Створення більш справедливого, безпечнішого середовища для наших дітей можливе. Однак підвищення культурного рівня учнів потребує часу, терпіння, підтримки і безперервних тривалих зусиль.

Психічне насильство викликає у жертви емоційне напруження, принижує його, знижує самооцінку, перешкоджає розвитку його потенційних можливостей.

Види психічного насильства:

• висміювання, присвоєння прізвиська, нескінченні зауваження, необ’єктивні оцінки, приниження в присутності інших дітей;

• відторгнення, ізоляція, відказ від спілкування з дитиною ( не розмовляють, відмовляються сидіти за однією партою, не запрошують на дні народження).

Під фізичним насильством розуміють застосування фізичної сили по відношенню до учня, однолітка, в результаті чого можливо нанесення травми.

До фізичного насильства відносять : побиття, нанесення синців, нанесення шкоди речам, забирання речей. Зазвичай психічне та фізичне насильство є супутниками. Висміювання та цькування можуть продовжуватися тривалий час, викликаючи в жертви травмуючи переживання.

Жертвою може стати будь-яка дитина, але зазвичай для цього обирають того, хто слабше чи відрізняється від інших. Найбільш частіше жертвами шкільного насильства стають діти, які мають:

• фізичні недоліки – носять окуляри, проблеми з слухом, порушенням рухового апарату та ін.;

• особливості поведінки – замкнуті діти або діти з імпульсивною поведінкою;

• особливості зовнішності – руде волосся, великі вуха; криві ноги; особлива форма голови, вага тіла (повнота, худоба);

• нерозвинуті соціальні навички;

• страх перед школою;

• відсутність досвіду життя в колективі (домашні діти);

• низький інтелект та труднощі в навчанні.

Соціальні ризики

Діти, яких виховували в умовах материнської депревації, які не отримали у віці немовляти достатньо любові та турботи пізніше більш схильні до насильства, ніж діти, що виховувались в нормальних сім’ях.

Схильність до насильства виявляється в дітей, які виховуються в наступних сім’ях.

Неповні сім’ї. Дитину, яку виховує батько, мати – одинаки, більш схильні до психічного насильства. До речі, дівчинка в такій сім’ї частіше використовує насильство по відношенню до інших, ніж хлопчик.

Сім’ї, в яких у матері відмічається негативне відношення до життя. Мама, яка не довіряє дитину світу та школі, зазвичай не бажають співпрацювати зі школою. В зв’язку з цим прояви насильства у дитини матір’ю не засуджуються і не виправляються. В таких випадках матір схильна виправдовувати насильство, як природню реакцію на спілкування з «ворогами».

Авторитарна сім’я. Виховання в умовах домінантної гіперпротекції характеризується безумовним підкоренням волі батьків, тому діти в таких сім’ях часто задавлені, а школа виступає каналом, куди вони виплескують внутрішньо подавлені гнів і страх.

Сім’я, яка відрізняється конфліктними сімейними відносинами. У сім’ях, де дорослі часто сваряться та сперечаються, агресивно самостверджуючись в присутності дитини, працює так звана «модель навчання». Діти її засвоюють, щоб в подальшому примінити в повсякденному житті як засіб. Сама тривожна атмосфера сім’ї заставляє дитину захищатися, вести себе агресивно. В таких випадках практично відсутня взаємо підтримка, близькі відношення. Наприклад, якщо дитина привикла до приказного, рявкаю чого, підвищеного тону, - оцінює його як нормальний.

Сім’ї з генетичною спадковістю до насильства. У дітей різна генетична основа толерантності, стресостійкість. У дітей з низькою толерантністю до страху виявляється більша схильність до насильницьких дій.

Низький рівень успішності є фактором ризику проявів насильства. Дослідження показали, що гарна успішність прямо пов’язані з більш високою самооцінкою. Для таких дітей важливіше мати досягнення в спорті, позашкільних заходах.

Шкільному насильству сприяють наступні фактори освітнього середовища:

1. недоліки у організації навчально-виховного процесу;

2. збідніння освітнього середовища (відсутність розвиваючих технологій навчання);

3. поганий мікроклімат у педагогічному колективі;

4. наявність значної кількості педагогічних помилок;

5) байдуже ставлення оточуючих до проявів насильства.

Висміювання справляє цілком протилежний ефект на кривдника як такого. Тоді як роль об’єкта глуму руйнує почуття людської гідності, багато хто з кривдників вважає себе могутнім і плекає відчуття пихи, кривдячи інших. Дослідження доводять, що кривдники впевнені в собі, насолоджуються пануванням над іншими, почуваються комфортно, коли поводяться агресивно. Схоже на те, що вони не співчувають жертвам. Часто так буває не тому, що кривдники позбавлені сумління, просто вони вчаться виправдовувати свою поведінку хибними судженнями. Такі особи чіпляють жертвам принизливі ярлики («він – нікчема»), применшують шкідливий вплив власної поведінки («я – пожартував»), звинувачують жертву («він сам винен»). Унаслідок таких перекручень агресори приглушують голос сумління. Виправлення таких осіб потребує виховання почуття емпатії до інших і відновлення їхнього спотвореного способу мислення.

Вплив ситуацій шкільного насильства на психічне здоров’я дитини:

Тривале психологічне насильство негативно впливає на розвиток «Я» концепції. Оскільки висміювання являє собою прямий напад на почуття власної гідності, то, триваючи в часі, воно може змінити життя дитини. Глум пробуджує у його жертви сильні негативні емоції – сором, неспокій, страх. Замість того, щоб визнати, що з ними зле поводяться, діти почуваються поганими й осоромленими. Падає самооцінка, учень відчуває затравленість. Така дитина в подальшому намагається не вступати в контакт з іншими людьми та продовжувати жити по «програмі невдахи». Роль жертви є причиною низького статусу в групі, проблем в навчанні та поведінці. В такої дитини вище ризик розвитку нервово-психічних та поведінкових розладів. Для жертв шкільного насильства характерні невротичні розлади, депресія, порушення сну та апетиту, в найгіршому випадку формування пост травматичного синдрому. Шкільне насильство викликає порушення в розвитку ідентичності. Довготривалий стрес породжує почуття безнадійності та безвихідності, що в свою чергу, є причиною для виникнення думки про суїцид.

Роль дітей класного колективу

За даними досліджень 10% учнів виступають у ролі кривдників, і приблизно таку саму кількість становлять їх жертви, з чого випливає висновок, що найдраматичніша роль відводиться класному колективу. Дехто стає для кривдника групою підтримки, тоді як мовчазна більшість сторонніх спостерігачів самою мовчанкою та байдужістю уможливлює несправедливість.

Хоча учні, які спостерігають за цькуванням, можуть співчувати жертві, вони рідко виступають на захист однокласника, аби самим не перетворитись на об’єкт висміювання. Ця нездатність допомогти особливо трагічна, бо дитина-жертва сподівається на підтримку принаймні одного друга. Одначе зміна клімату школи потребує більше ніж кількох охоронців для скривджених дітей. Насправді найефективніше викорінити цькування можна буде тільки тоді, коли його визнає огидним більшість дітей класного колективу, а будь-який прояв кривди – неприйнятним для переважної кількості учнів.