ДУША В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ В. СТЕФАНИКА («КАМІННИЙ ХРЕСТ», «ПОРТРЕТ», «ВИВОДИЛИ З СЕЛА», «МАРІЯ» ТА ІН.)

ДУША В ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ В. СТЕФАНИКА («КАМІННИЙ ХРЕСТ», «ПОРТРЕТ», «ВИВОДИЛИ З СЕЛА», «МАРІЯ» ТА ІН.)

Інтерес до дослідження проблеми душі у творчості В. Стефаника зумовлений необхідністю осмислення його поетики, що дає більш повне уявлення про літературний процес кінця XIX - поч. XX ст. Останнім часом твори письменника різноаспектно досліджуються (варто згадати лише такі роботи: А. Гаєвська «Морально- етична проблематика української новели кінця XIX - поч. XX ст.» [1]; М. Коцюбинська «Безлично голі образи» і біле світло абсолюту» [2] чи О. Черненко «Експресіонізм у творчості В. Стефаника» [4] та ін.), проте непізнаним залишається розв’язання ним загальнолюдських проблем буття, свідомості та моралі. Цій проблематиці і присвячена наша стаття.

Душа в художньому світі В. Стефаника - не лише сукупність різнорідних якостей духовності, властивих літературному герою, але й певний потенціал, резервуар його вчинків, діянь, ставлення до навколишнього. Це певний рівень можливостей людини, її причетності до Універсуму, витоки якої містяться в глибинах людської природи. Життя душі в його новелах не обмежується ідеальними станами, духовне не замикається на собі самому. Знання й почуття, мрії й установки, навіть настрої мають об’єктивну спрямованість. Потенційно чи актуально вони сполучені з діями, у яких здійснюється самореалізація персонажів.

У творах В. Стефаника »несвідоме» («внутрішнє») постає основою подій - «зовнішнього». Відповідно до тверджень 3. Фройда, відношення між свідомістю («сферою Я») та «несвідомим» («сферою Воно») можна порівняти з відношенням між вершником і його конем. Кінь дає рушійну енергію, а вершник має право на визначення мети й напрямку руху свого коня до цієї мети, але надто часто у відношеннях між «Я» та «Воно» стстерігаємо картину менш ідеальної ситуації, коли вершник буває змушений спрямовувати коня в напрямку, у якому той сам хоче йти. Ілюстрації цього ми й спостерігаємо в новелах В. Стефаника.

У новелі «Камінний хрест» перед нами розкриття складних почуттів Івана Дідуха. Подаються картини змін душевного стану, наростання болю, туги, розпачу, що підводять читача до кульмінації твору, вона виливається в трагедію розлуки з рідною землею, яка виражається в божевільному танці, що є психологічною кульмінацією у творі та персоніфікує внутрішній стан героя: «Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав гадки пустити її живу з рук» [3, 85]. Якщо згадувати стародавній обряд похорон, то в ньому важливе місце відводилося саме танцю (цю церемонію описує у своєму творі «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський). Новела побудована на архетипі; танець - ритуал, показник вічності буття, зв'язок землі і космосу. Ідейне навантаження має назва твору, яка акцентує увагу читача на тому, що хрест не є дерев’яним, а зроблений із каменю, щоб не підняти й не воскреснути. Герой свідомо робить свій вибір. Амбівалентність життя-смерть - характерна ознака цієї новели.

Підсвідоме, інтуїтивне відчуття духовної кризи, у якій перебуває герой, художньо матеріалізується образом хати: «Як входили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прорвалася...» [З, 85]. Хата, як бачимо (це стосується й інших «неживих» предметів у творах В. Стефаника), перестає бути об’єктом, вона передає суб’єктивний, душевний, стан героя, ніби сама перетворюється на цей стан. Характерна риса існування й саморозкриття внутрішнього світу героїв В. Стефаника - динамізм. Особливим засобом стефаникової стилістики є використання динамічної гіперболи, яка, на думку О. Черненко, виконує три функції: довершити дереалізацію «поетично змінливого» та «проминального» зовнішнього світу; «у тому перебільшено здеформованому вигляді видимої появи зматеріалізувати чи, як деякі літературознавці кажуть, «зацементувати» образ внутрішнього психічного стану людини, як, наприклад: жах, страх, заздрість, злоба, ненависть, радість, любов, доброта, лагідність, ніжність, біль, екстази і т. д., сягаючи в найглибші надра духовного життя людини та всієї світобудови. Іншими словами, зробити цей невидимий світ доторкальним для інших змислів»; «у глибшому сенсі ця гіперболічна деформація зовнішнього світу мала ще інше завдання: допомогти людині в її самопізнанні та спонукати катарсис її серця, себто очистити його від перебільшеного прив’язання до проминальних земних появ. Це радикальна спроба нищити ілюзорно хибне сприймання зовнішньої дійсності, щоб викликати розчарування нею, виносить творчість Стефаника понад усякий сентименталізм і звичну народницьку ідеалізацію дійсності» [4, 213-214]. Внутрішній світ героїв, як правило, подається у вигляді саморепрезентації, яка не зводиться до затяжних рефлексій і є реакцією на конкретно взяту взаємодію зі світом. В. Стефаник акцентує увагу на певних властивостях внутрішнього світу людини, і людина у творі їх розкриває сама (автор при цьому ніби залишається далеко за межами події). Саме в залежності від прояву «внутрішнього», його впливу на «зовнішнє» новели В. Стефаника, на наш погляд, і сповнені метафізичних передбачень.

У більшості новел «внутрішнє» постає у вигляді інтуїтивних відчуттів- передбачень персонажів, оскільки його герої - це люди із надчуттєвою інтуїцією.

Показовою в цьому аспекті є новела «Портрет». У центрі авторською художнього дослідження - духовно спустошений літній чоловік, що залишками внутрішньої енергії силкується «роздмухати» згасаючий вогонь життя. «Голова єго хиталася, як галузка від вітру, - раз-по-раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали - не хотіли нічого держатися» [3, 56]. Внутрішні медитації героя стали предметом авторською дослідження. Пам’ять його бентежать спогади, а серце віщує близьку смерть. «Моці нема ні жадної... загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важит...» [3, 56]. Тож, батько з новели «Портрет» відчуває близьку смерть так, як його дочка у свій час передбачила своє майбутнє: вона впевнена, що буде займатися музикою й грати на фортепіано. Люлька, яку весь час силкується запалити герой новели, символізує його невпинно згасаюче життя. «Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, якби дрочилася» [3, 56]. Одухотворені в новелі всі деталі: навіть промені сонця намагаються допомогти героєві «зв’язати всі сили докупи». Сприймаючи твір мистецтва, читач прагне не лише побачити зображену реальність, а й намагається збагнути складну розумову й емоційну роботу автора, який дав зображуваному певну оцінку. Пильно досліджує В. Стефаник у новелах глибинну антитезу: життя - смерть. Він ніби хапався за обидва кінці й притягував їх один до одного, намагаючись простежити процес переходу буття в небуття, аби виробити адекватну реакцію на цей перехід, щоб підготувати своє й читачеве сприйняття іншого стану як закономірної форми буття.

Герої новел передбачають смерть свою чи своїх рідних. У новелі «Виводили з села» селяни, проводжаючи парубка «в солдати», упевнені, що його голова «має впасти з плеч». Тому вони - «як від умерлого - такі смутні виходили». Батько з новели «Стратився» їхав до свого сина й знав, що його вже живим не побачить. Інтуїтивним попередженням у новелі виступає віщий сон: чоловік, беручи воду з криниці, бачив свого сина «у такі подерті кожушині, що господи», і відчував, що парубок «тут-тут утопиться». Старий з новели «Дід Гриць» передбачив свою смерть, тому одягнувся в білу сорочку, засвітив свічку в руках, приліг на ліжко й відразу ж віддав душу Богові. Передбачення міститься й у останніх словах Марти з новели «Гріх» («Вдова Марта давно хора»): «Тепер давай свічку, я вже не ожию» [3, 247]. Наділена інтуїцією й героїня новели «Марія»: Марія відчувала, що лишилася сама на світі, глянула на небо й зрозуміла, що ніколи вже не повернуться до неїїї сини. А Грици- ха з новели «Лист» отримала від свою сина повідомлення, у якому він передбачає своє майбутнє: з арешту вже не вийде. Образ смерті, який проходить через новели письменника, - модерністичний прийом.

Герої новел В. Стефаника можуть передбачати й події майбутнього. Про інтуїтивне передбачення читаємо в новелі «З міста йдучи»: «Є, каже, в мене їсти, і пити... як умру, то в ці хати не мете напиватиси. Лиш мене, каже, пригортають, а мій Тимофій все пустить - що до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете ви діти. Та й, аді, так слалося, як небіщик віщував» [3, 102]. Передбаченням майбутньої долі дітей у новелі «Кленові листки» стає материнська пісня: кленові листочки розвіються полем, і ніхто їх позбирати не зможе, і ніколи вони не зазеленіють. Героїня новели «Мамин синок» щаслива у своєму передбаченні щодо свого сина: усі будуть дивитися й будуть захоплюватися її Андрійком. Не позбавлений інтуїції й герой новели «Майстер», який, ішовши на зустріч до ксьондза, відчував щось недобре, тому йому «вже дорогов на душі поте- нькувало». Яків з новели «Підпис» передбачив, що прийде час, коли потрібно буде кожному мужикові знання грамоти.

Таким чином, герої В. Стефаника - люди з добре розвиненою інтуїцією, тому вони часто у своєму житті керуються своїми відчуттями-передбаченнями.

Отже, досліджуючи глибини народної душі, письменник використовує основну антитезу: життя - смерть, аби підготувати своє і читачеве сприйняття такого трагічного життя як закономірної форми буття. Але це лише один аспект дослідження поетики митця-новеліста, його творчість багатогранна і вимагає все нових і нових підходів.

Список літератури

1. Гаєвська Л. Морально-етична проблематика української новели кінця XIX - поч. XX ст. /Л. Гаєвська. - К., 1981. - 250 с.

2. Коцюбинська М. «Безлично голі образки» і біле світло Абсолюту / М. Коцюбинська // Січ. - 1992. № 5. - С. 55-69.

3. Стефаник В. Твори / В. Стефаник. - К„ 1971. - 380 с.

4. Черненко О. Експрессіонізм у творчості В. Стефаника / 0. Черненко. - Мюнхен. Едмонтон, 1989. - 269 с.