Сценарий праздничного вечера на тему: Жінки у драмі кохання Шевченко.

До 200- річчя з Дня народження

Тараса Григоровича Шевченка

Жінки у драмі кохання Шевченка

Сценарій святкового вечора

Дійові особи

Ведучі,

Читці

Варвара Репніна,

Ганна Закревська,

Катерина Піунова

На сцені стіл. На ньому ваза з квітами, кілька томиків Шевченка, люстерко, недбало розкидані жіночі прикраси, папір, ручка.

Ведучий: Тисячі сторінок написано, сотні архівів вивчено, щоб відтворити образи тих, кого кохали видатні люди. Чим зумовлений цей вражаючий постійний інтерес до інтимного життя видатних людей? Хіба кохання не випадковість? І хіба не мають рації люди, які кажуть: «Яке кому діло до мого кохання!»

Ведуча: Ні ці люди не мають рації. Тому, кого кохає велика людина, та й звичайна теж, розкривається історія цілого покоління, атмосфера часу. Окрім того, у митців це один з ключів до розкриття таємниці їхньої творчості, її тематики, головних сюжетів, до розгадки соціальних, політичних і життєвих ідеалів.

Ведучий: Ці міркування особливо правомірні стосовно Тараса Шевченка, який кохав палко і не задля натхнення, а шукаючи в коханні жіночий ідеал, суголосний з народним ідеалом жінки, коханої, дружини, прагнучи виходу із самотності, особистої і суспільної. Кохання Шевченка, і його любовна лірика допоможе глибоко розкрити нам сутність поета.

Ведуча : Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до сусідньої дівчини Оксани Коваленко. Юна Беатріче його поезії була занапащена солдатами і стала покриткою.

Читець:

Ми вкупочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали.

Старі зарані повмирали.

А ми малими розійшлись

Та вже не сходились ніколи.

Мене по волі і неволі

Носило всюди. Принесло

На старість ледве і додому.

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер старим.

«…Чи жива

Ота Оксаночка?» - питаю

У брата тихо я. «Яка?»

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

«Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в похід

За москалями та й пропала,

Вернулась, правда, через рік

Та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукує, або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає,

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає,де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була.

Так, так, що краля! І не вбога,

Та талану Господь не дав…»

А може, й дав,

Та хтось украв,

І одурив святого бога.

Ведучий: Історія знеславлення Оксани, скупі братові слова про поведінку занапащеної дівчини лягли згодом в основу «Капітанії», «Наймички», «Катерини», пройшли через поеми й повісті Шевченка. І ми бачимо, як пізніше цей тип фатально буде подобатись Шевченкові в жінках, змушуючи його шукати в них ту, «справжню» - подругу, дружину, порадницю, якою в дитинстві вважалося йому Оксана.

(Ведучі виходять)

Читець:

Вітер в гаї нагинає

Лозу і тополю,

Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,

Того нагинає,

Мене котить, а де спинить,

І сама не знає

У якому краю мене заховають,

Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,

Нема чого й кинуть, ніхто не згадає,

Не скаже хоть на сміх: Нехай спочиває,

Тільки його й долі, що рано заснув.

Чи правда, Оксано? Чужа, чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар`яну,

На тебе дивлюся, за тебе молюсь.

Згадай же, Оксано, чужа, чорнобрива,

І сестру Мар`яну рястом уквітчай,

Часом на Петруся усміхнись, щаслива,

І, хоч так як на жарти, колишнє згадай.

Ведуча: Схожою на Оксану (старша, лагідна, опікувалося сиротою) була польська швачка Гусиновська, теж «чорнобрива» - друге юнацьке кохання Шевченка, овіяне чарівністю чужого великого міста Вільно, чужого народу й чужої мови. Вона навчила дворового козачка пана Енгельгардта польської мови, по-сестринськи жаліла його, перша дала йому гостро відчути різницю між вільним і кріпаком, між долями хоч і бідної, але вільної людини і раба.

Ведучий: Студентом Академії художеств у Петебурзі Шевченко пережив третє своє захоплення натурницею, яку він вивів під ім.`ям Надії в повісті «Художник» П`ятнадцятирічною входить в його академічну мансарду ця дівчина, а тридцятирічною знову відвідує ту саму майстерню тепер уже немолодого Шевченка в 1859 році.

Ведуча: 1839 року студент Шевченко малює портрет молодої натурниці з розпущеним волоссям, напівдитячим ротом і великими очима. На тій акварелі художник вперше і востаннє підписався не Шевченко, а Чевченко. Мабуть, натурниця не могла вимовити його слов`янського імені чисто, - замість «Шевч..» говорила «Чевч…». І підсміюючись , на догоду їй, поет підписав своє ім.`я на портреті так, як вона вимовляла.

Через багато років, повернувшись із заслання, він зустрічав в крамниці свою давню знайому, бо в альбомі Шевченка вона, Амалія Клоберг, записує свою адресу, а пізніше в архіві С.В.Лазоревський знаходить рахунок цієї крамниці, виписаний рукою цієї ж Амалії Клоберг, - Г-ну Шевченко.

Ведучий: Навчаючись в Академії, вже прославленим автором «Кобзаря» і відомим портретистом, їде Шевченко в 1843 році в рідну Україну. І саме в ці роки 1843-1847 – переживає він справжнє своє єдине велике кохання… До цього він зовсім не думав про шлюб. І як реакція на його безнадійність, з`являється в поета те характерне для нього бажання мати свою родину, свій дім, дружину, тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переросте в гостру душевну потребу.

(Входить Ганна Закревська. Вішає на стіні свій портрет, намальований Шевченком).

Ганна Закревська: Перед моїм портретом, роботи Шевченка, зупиняються люди, навіть ті, які нічого не знають про історію коханна Шевченка, бо мої очі невідступно переслідують їх. На кожному іншому з портретів Шевченка нема, такого трагічного душевного життя очей, такого променистого погляду, як на моєму портреті. Мої очі тільки на перший погляд здаються чорними, але якщо придивитися, ви побачите, як старанно Шевченко витримав у них справжній їхній колір, сяючу навколо великих зіниць глибоку синяву, тому що очі мої були синіми. Хоч синіх очей поет майже ніколи й ніде не оспівував, бо улюбленими очима його поем були очі карі.

(Бере зі столу томик Шевченка).

Тепер останнє свідчення, найвиразніше – вірші Шевченка. Він не любив друкувати на віршах посвят жінкам. До заслання це зробив, як виняток для Оксани Коваленко, та й то залишив крапки в її прізвищі, для Варвари Миколаївни Рєпніної, присвятивши їй «Тризну». І для маленької дівчинки Мар`яни. Лише на засланні Шевченко став відвертішим у віршах, пише про своє кохання, про те, що «снилось-говорилось». Вірш «Якби зустрілися ми знову», всупереч звичайної стриманості поета, адресований конкретній особі, схованій під двома літерами – Г.З. Отож, Ганні Закревській, тобто мені.

Читець: Якби зустрілися ми знову

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тоді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши?»Снилося дурній»

А я зрадів би моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та мододеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлись,

Сльозьми-водою розлились

Колишнеє святеє диво!

(Входять ведучі)

Ведуча Меєток князя Миколи Григоровича Рєпніна, старшого брата декабриста С.Волконського, в минулому віце-короля Саксонії, генерал-губернатора, а нині дворянина-поміщика, який був у царській немилості і вважався опозиціонером, знаний в усій Полтавській губернії. Саме сюди, в Яготин, і привіз молодого Шевченка Капніст. Родина князя, складалася із старої княгині, онуки останнього гетьмана Лівобережної України Кирила Розумовського, сина Василя з дружиною і незаміжньої дочки Варвари.

Ведучий Варвара Миколаївна, енергійна, худа, тоненька, з великими живими виразними очима, на кілька літ старша за Тараса, легко захоплювалася, спалахувала, мов порох. Була добра, дотепна, мила, допомагала бідним і роздавала їм, то що було в неї, виявляла співчуття до всіх, хто до неї звертався за допомогою і порадою.

(Входить Варвара Рєпніна, підходить до столу, сідає, пише, ще раз перечитує. Ведучий продовжує)

Широкий світогляд, моральна вимогливість до себе й інших, прекрасна і добра душа, овіяна серпанком великої поезії, - такою була нова знайома Шевченка, яку він зустрів в Яготині і яка одразу ж палко покохала поета.

(З листа княгині Рєпніної до Шарля Ейнара)

Рєпніна (читає) Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною…Раз увечері він пропонує прочитати нам свою поему «Слєпая». О коли б я могла передати вам усе, що я пережила під час цього читання! Моє обличчя було все мокре від сліз і ще було щастям… Яка м`яка, чатуюча манера читати. І це була захоплююча музика…

Шевченко зайняв місце в моєму серці. Я розмовляла з ним ще кілька разів і щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи.

Нарешті настав день і час його від`їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний що я кохаю його й що втратила голову. Я дуже прив`язана до нього й не перечу, що коли б бачила з його боку кохання, я, може, відповіла б йому пристрастю. (Виходить).

Ведучий: Звільнення із заслання знову пробуджує в Шевченка прагнення мати сім`ю. Він постарів, хворий, змучений цингою, лисий. Вигляд аж ніяк не парубоцький: кожух, чоботи, сорочка. А, проте, застрявши по дорозі до Перербурга в Нижньому Новгороді на п`ять місяців, він закохується в молоденьку актрису Катерину Піунову і освідчується їй, незважаючи на велику різницю в віці між ними. (Входить Піунова).

Піунова: Це було в 1857 році. В одному із спектаклів, в якому я грала, в антракті наш антрепренер прийшов з якимось незнайомим. Цей незнайомець був великим українським поетом Тарасом Григоровичем Шевченком. Я, як і інші актори була представлена йому. Він усміхнувся, і сказав: «А вами я завжди милуюсь, коли бачу вас на сцені.» Під гримом я почервоніла до вух. Ми всі знали, що Тарас Григорович живе в Новгороді, знали про його повернення із заслання, але познайомитись і поговорити з ним ніхто із нас і не мріяв. Прийшовши додому, я довго думала про нього.

Тарас Григорович познайомився з моїми батьками, почав приходити до нас.

Незабаром до Нижнього Новгорода приїхав знаменитий актор Михайло Семенович Щепкін. Тарас Григорович і Михайло Семенович вчили мене української мови. А скільки страху я натерпілася, коли Щепкін призначив мені роль Тетяни у п`єсі «Москаль-чарівник». Спектакль пройшов успішно. Я була щаслива, я відчувала, як у глибокій великій натурі Шевченка зароджується щось таке, що примушувало мене з кожною наступною зустріччю не вважати його чужим.

Одного разу Тарас Григорович заявив, що йому потрібно сказати щось важливе. Він попросив покликати моїх батьків. І коли всі зібрались, сказав: «Слухайте, батьку й мати. І ти Катрусю, слухай. Ви давно мене знаєте, бачите: ось який є – такий і буду. Віддайте за мене Катрусю.

Я вся горіла, думки мої плутались. Як впіймана звірятко, я дивилась на Тараса Григоровича, то на своїх батьків. І не знала, що мені роботи. Мені хотілось кинутись до нього, обняти його дорогу, геніальну голову, але…грізні осі матері показували мені на двері, і я кинулася в кімнати. (Виходить).

Ведуча:

Шевченку на відмовили прямо. Але його більше не запрошували в дім, і сама дівчина уникала його. Поведінка Піунової та її батьків така нетактовна, що навіть довірливий і закоханий Шевченко починає прозрівати. Шевченко виїжджає до Петербурга. Наступної весни йому приходить відмова.

Читець:

Якби з ким сісти хліба з`їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на сім світі,

А все б таки якось жилось.

Та ба! Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі…

А доведеться одиноким

В холодній хаті кривобокій

Або під тином простягтись.

Ведучий: Шевченко пережив своє останнє сватання, так само бурхливо, як і роман з Усковою. Не пощастило йому одружитися, сльозами-водою розлилося «святеє диво».

Читець: Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима!

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

А ні порадитись . Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє…

Мороз очі окує,

І думи гордії розвіє,

Як ту стежину по степу.

Ведуча: У тому, кого і як кохав творець, - один із ключів до його творчості, до пізнання його соціальних, політичних і життєвих ідеалів.

Використана література:

Біографії Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. - К., 1958

Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982

Возняк М. Шевченко і княгиня Рєпніна. – Львів, 1925

Шагінян М.С. Тарас Шевченко. – К., 1970